«...– Ну? - задихаючись, спитав містер Баттон. - Який же мій? - Он той! - сказала сестра. Містер Баттон подивився туди, куди вона вказувала пальцем, і побачив ось що. Перед ним, запеленений у величезну білу ковдру і сяк-так утиснутий нижньою частиною тулуба в колиску, сидів старий, якому, поза сумнівом, було під сімдесят. Його рідке волосся було вибілено сивиною, довга брудно-сіра борода безглуздо колихалася під легким вітерцем, що тягло з вікна. Він глянув на містера Баттона тьмяними, безбарвними очима, в яких промайнуло здивування. — Чи я? - гаркнув містер Баттон, чий жах раптово змінився люттю. – Чи у вас у клініці прийнято так підло жартувати над людьми? – Нам не до жартів, – суворо відповіла сестра. – Не знаю, чи в умі ви чи ні, але це ваш син, можете не сумніватися...»