Творець неповторних Джівса та Вустера, шаленого Псміта, ексцентричних Муллінерів подорослішав. Тепер перед нами – зовсім інший Вудхаус. Він так само забавний, так само іронічний. Його історії так само смішні. Але у пізніх оповіданнях Вудхауса вже немає гротеску. Це зрілі твори досвідченого письменника, глибокого знавця людської психології. І сміється автор не стільки з безглуздих ситуацій, в яких опиняються герої, скільки з комізму самого часу, в якому їм довелося жити…

«…– До речі, незабаром зайде Белла Мей Джобсон. добра Белла? Була й спливла. – Тобто як? – А так. Я її не прийняв. Перкіс похитнувся: - Не прийняли? - Ось саме. Зайнятий-зайнятий-зайнятий. Не знаю, чи доводилося вам дивитися «Ураган», такий фільм. Я згадав його тому, що з Бінго трапилося приблизно те саме. Якийсь час, за його словами, щось гриміло і паморочилося; потім ремарки стали яснішими, і він вивів, що цю саму Беллу треба любити і плекати, втішати і умасливувати, створюючи атмосферу шанобливого захоплення. — Винен, — сказав він. - Непорозуміння, чи знаєте. Уявлення у відсутності, що це – дар долі, творець бурундуків. Мені здалося, що вона пропонує Дюма в розкішній палітурці. Побачивши, що Перкіс закрив обличчя руками, а також почувши слова «Всі… кінець…», він ніжно поплескав господаря по плечу і підбадьорив його: — Не журіться! У вас є я. – Ні, – відповів господар. - Ви звільнені. – Після чого пішов…»