Мартину Сміту було десять років, він хворів і не вставав із ліжка. Його зв'язковим, його гінцем на волю став пес. Пес скрізь встигав побувати. Він був частиною його самого, тією спритною та швидкою його частиною, яку він посилав пізнати зовнішній світ. Піс замість нього бігав вулицями містечка та його околицями, до річки, озера чи струмка, в дров'яний сарай чи на горище. І незмінно повертався з подарунками — запахами соняшнику, гарової доріжки шкільного двору чи молочаючи з лук. Пес розповідав, а прикутий до ліжка хлопчик слухав і згадував, якою була осінь, коли сам її зустрічав. Іноді пес намагався привести Мартінові незвичайних друзів…