«Кабачок «Восходяще сонце», судячи з його вигляду, повинен був називатися сонцем, що заходить. Стояв він у трикутному садку, швидше за сірий, ніж зелений; уламки огорожі поросли сумними очеретами, сирі й темні альтанки зовсім обвалилися, а в брудному фонтані сиділа облуплена німфа, але води не було. Самі стіни не так прикрашав, як пожирав плющ, стискаючи в кільцях, немов дракон, старий цегляний кістяк. Перед кабачком йшла пустельна дорога. Просікаючи пагорби, вона вела до броду, яким майже не користувалися з того часу, як нижче за течією збудували міст. Біля входу стояли стіл і лава, над ними висіла потемніла вивіска, що зображала буре сонце, а під вивіскою майнув кабатник, похмуро дивлячись на дорогу. Чорне, пряме волосся відтіняло нездоровий багрянець його обличчя, похмурого, як захід сонця, але не такого гарного…»