«Він лежав у ліжку, а вітер дмухав у вікно, торкався вух і напіввідкритих губ і щось нашіптував йому уві сні. Здавалося, це вітер часу повіяв із Дельфійських печер, щоб сказати йому все, що має бути сказано про вчора, сьогодні та завтра. Десь у глибині його істоти часом звучали голоси – один, два чи десять, а може, це говорив увесь рід людський, але слова, що зривалися з його губ, були одні й ті самі: – Дивіться, дивіться, ми перемогли! Бо уві сні він, вони, одразу багато хто раптом прямував угору і летів. Тепле, ласкаве повітряне море тяглося під ним, і він плив, дивуючись і не вірячи…»