Від автора:

У ніч проти 6 вересня 2006 року в Німеччині померла поетеса Ольга Бешенковська. Ми не дружили, тільки дружили, бачилися кілька разів, вірші розуміли настільки неоднаково, що навіть не сперечалися про них, а разом з тим я відчуваю, що світ без неї для мене померк. Буває таке між людьми одного літературного покоління: вони не близькі, а потрібні одне одному. Зараз мені здається, що все моє життя Ольга була поруч: і в 1960-ті в палаці піонерів (де ми, майже ровесники, не познайомилися), і в 1970-ті, в поетичних гуртках Ленінграда, і в 1980-ті, у літературному напівпідпілля, в кочегарках. За місяць до смерті, 7 серпня, вона зателефонувала мені. Привід би пустий: десь ненароком потрапили до друку її слова про мої вірші, помилково редактора надіслані не віршам, а критиці на мою статтю. «Я хочу, щоб ти знав... коли мене не буде...» Причина дзвінка була в іншому: після року роздумів Ольга наважилася сказати мені, що мої останні вірші залишають її холодною. передмови до Клинопису. Нікого з побратимів по перу я не пускав у свої колишні книги, нічиїх передмов не хотів, відхиляв пропозиції, які інші визнали б приємними, але відгук Ольги хочу втримати і зв'язати з цими віршами, з яких вона прочитала більше половини. Я в боргу перед нею. Тридцять з гаком років я повторюю її рядок: «У природі менше форм, ніж здається часом...».