Відрив мистецтва від релігії є лише одним із багатьох нещасливих спадків модернізму. Однак був час, коли естетичне і духовне були єдиними. У цьому дослідженні роботи американського відеохудожника Білла Віоли розглядається можливе повторне виникнення теологічного виміру в сучасному мистецтві – перезачарування мистецтва, як дехто це називає. Використовуючи високотехнологічний апарат сучасного відео, мистецтво Віоли ґрунтується саме на цій теологічній традиції трансцендентного містичного досвіду та духовної самоконцентрації. Технологічний апофеоз сучасного створення зображень — високошвидкісне кіно, відео високої чіткості, рідкокристалічні та плазмові екрани та складний звукозапис — використовує Віола таким чином, щоб кинути виклик домінуючим інтелектуальним і мистецьким традиціям і повернути нас до влади. піднесеного — того, що, за визначенням, перемагає мову. Мистецтво Віоли як таке зближується з постмодерністськими уявленнями про «нерепрезентативне» та з давньою теологічною традицією апофазису, «промовляння» або «невисловлювання». Отже, повнота «сенсу» постає лише як обіцянка присутності через втілену відсутність, ані повністю тут і зараз, ні деінде й за його межами. Це дослідження має на меті визначити через роботу сміливого та вдумливого сучасного художника теологічне піднесене як естетику одкровення.**