«… Тут жандармерія перейшла в атаку на армію: - Дорогий Іване Антоновичу! Час зараз важкий… У Європі – смути, хвилювання, Мерзляєв перейшов на шепіт, подекуди барикади. Шкідливі ідеї – вони у повітрі гасають. Там видихнули, тут вдихнули… На кого государю спертися? Кому довіряти? Тільки армії... Але, як то кажуть, довіряй, але перевіряй... - Ну, ви мій полк не брудніть! Мої орли не дурні! Газет не читають, книжок у вічі не бачили, ідей ніяких не мають! - Не треба перехвалювати, Іване Антоновичу... Ось, наприклад, отримано сигнал: якийсь корнет Плетньов в одній компанії вільнодумно висловлювався. - Та мало що п'яну зморозив?! Усі бовтають.– Болтають усі, – глибокодумно зауважив Мерзляєв. – Не на всіх пишуть… А ось поставимо його віч-на-віч із бунтівниками – і одразу буде ясно, що за людина. Сп'яну балакав чи ні. — Я за Плетньова ручаюся як за себе! – Він свиснув, і папуги негайно відгукнулися: «Цар-дурень…», «Цар-дурень…», «Дурень!», «Геть самодержавство!» Обличчя полковника перекосилося. Мерзляєв теж трохи здивувався новому формулюванню папуги. — Ось такі настрої витають не лише в суспільстві, а й у природі! – підсумував Мерзляєв, радіючи з того, що жандармерія вкотре здобула перемогу над армією. …»