«Ніщо не ворухнеться на безкрайній болотистій рівнині, лише подих ночі колише невисоку траву. Вже довгі роки жоден птах не пролітав під величезним сліпим щитом небосхилу. Колись, давним-давно, тут вдавали живими дрібні камінці – вони кришилися і розсипалися в пилюку. Тепер у душі двох людей, що згорбилися біля вогнища, загублені серед пустелі, ворушиться лише одна ніч; темрява тихо струмує по жилах, мірно, нечутно стукає в скронях. Кожен прислухається до рівного, спокійного дихання іншого і навіть чує, здається, як повільно, мов у ящірки, блимають повіки. Нарешті, один починає мечем ворушити вугілля в багатті…»