У цьому романі, що має реально-історичне підґрунтя, водночас тісно стикаються світи «Безодні Голодних очей» та «Шляхи Меча». За абсолютно самостійної сюжетної лінії книга певною мірою є першою частиною циклу «Шлях Меча» — бо дія тут відбувається за кілька сотень років до «Шляху». людина… просто людина, у сенсі цього терміну. Але насамперед він — поет, хай навіть меч його вражає без промаху; а життя поета – це його пісня. «Я візьму сам» — блискуча алегорична поема про долю аль-Мутанаббі, еміра і чи не шахіншаха, який відкинув меч, щоб увійти в історію як поет. гарячим бедуїном, майже відразу гине під самумом — щоб потрапити в інше життя, в пекло (яке комусь іншому здалося б раєм). У цьому пеклі шах, чий титул набуває поета — не просто шах; він — носій фарра, що змушує всіх навколо підкорятися найменшим його забаганкам. І не просто підкорятися, приховуючи гнів - ні, підкорятися з радістю, міняючись душею, як картинки на екрані дисплея. Вчорашній суперник стає відданим другом, жінки готові віддатися за першим натяком, і навіть нічний розбійник кидається на шаха тільки для того, щоб угамувати спрагу бою владики. Яким же мукою обертається таке життя для поета, який звикли мати справу нехай із жорстоким, але справжнім світом! І як важкий його шлях до свободи — адже для цього йому доведеться схопитися з самим фарром, з чорною магією, що перетворила світ на театр маріонеток. тобі-гордим, у тобі-упертому, у тому самому тобі, який відмовляється приймати життя, як милостиню, наполегливо кричачи: «Я візьму сам!»