З дитинства всі знають пушкінське прислів'я «казка брехня, та в ній натяк», але з дитинства все звикають дивитися на нього як на суто поетичний мовний зворот. А якщо й погоджуються розуміти натяк буквально, то лише у моралізаторському розумінні. Але чому? Чи не тому, що, на відміну від колишньої, так званої традиційної свідомості, у свідомості сучасних людей майже повністю зжита, за своєю марністю, така важлива складова розумової роботи, як здатність до уособлення понять і явищ? І чи не слід її втрату розглядати як культурну катастрофу? Адже в тому-то і виявляла себе сутність традиційної свідомості, що здатністю уособлювати поняття та явища забезпечувалося сприйняття всієї навколишньої реальності як Сім'ї – чим, у свою чергу, створювався напрочуд теплий, одухотворюючий настрій колективного світовідчуття. І навпаки: сучасна свідомість, яка втрачає таку здатність, втрачає разом з нею і душевну теплоту сприйняття батьківщини (великої та малої), голоси предків, обов'язку перед близькими, відповідальності перед нащадками – втрачає саме тому, що всі ці поняття стають для нього просто словами », що нічого не говорять ні розуму, ні серцю. Жива плоть історії перетворюється такою свідомістю на відчужений механічний «прогрес»; минуле, сьогодення та майбутнє перестають зігріватися інтимно-особистісним, співпереживаючим ставленням до бід і радощів власної країни та народу.